Наукова функція порівняльного правознавства  

Наукова функція порівняльного правознавства

1234

Тема 3. Функції порівняльного правознавства

1. Наукова функція порівняльного правознавства.

2. Освітня функція порівняльного правознавства.

3. Практична функціональність порівняльного правознавства.

4. Міжнародна уніфікація права.

Наукова функція порівняльного правознавства

В даний час більшість вчених-юристів, розглядаючи загальну теорію права в якості самостійної правової дисципліни, виділяють в її рамках відносно відособленої групи проблем. При цьому структура загальної теорії права розглядається з точки зору основних напрямків аналізу її предмету. У цьому плані загальна теорія права структурно складається з таких наукових напрямків, як філософія права, соціологія права, порівняльне правознавство, теорія права (теорія позитивного права), психологія права, юридична техніка тощо

Така складна структурованість загальної теорії права зумовлюється складністю самого права. Тому право має досліджуватися не в одному окремо узятому аспекті, а в різних аспектах, на різних рівнях. Багатоаспектний підхід до дослідження права дозволяє моністично з’єднувати у собі філософський, соціологічний і власне юридичний аналіз права.

Виникає проблема щодо визначення місця порівняльного правознавства у структурі загальної теорії права і його взаємин з іншими напрямками загальної теорії права.

Особливе місце у загальній теорії права займає філософська проблематика, тому що неможливо розробляти проблеми права без філософії.

Як би ми не визначали предмет філософії права, питання методології права займають провідне місце в її сучасному розумінні. Методологія права системно вивчає проблеми методів правового дослідження. При цьому порівняльно-правовий метод є одним з об’єктів аналізу. Тут ми спостерігаємо лише одну сторону так би мовити перехрещення філософії права та порівняльного правознавства. Філософія права і методологія права досліджують порівняльно-правовий метод як приватний науковий метод у системі методів правової науки. Саме таким шляхом можна визначити значні пізнавальні можливості порівняльно-правового методу.

Р.Давід говорив про значення порівняльного правознавства для філософії права: «Філософія вимагає універсалізму; немає потреби говорити про убозтво і вузькість філософії права, що базується лише на вивченні свого національного права. Порівняльне право, абсолютно очевидно, сприяє тому, щоб долати подібного роду бар’єри ». У цьому полягає другий аспект їхнього взаємозв’язку.

На відміну від філософії права соціологія права – це такий напрям правових досліджень, який націлений на встановлення загальних зв’язків права з явищами соціального буття.



В соціології права та порівняльному правознавстві, як напрямі правових досліджень, існує багато точок дотику, тобто в них є ряд загальних сфер діяльності. Разом з тим не слід ставити знак рівності між ними. Вони розрізняються як за підходом до предмета дослідження, так і за природою отримуваних знань.

Соціологічна «орієнтація» порівняльного правознавства спричиняє два важливих наслідки: по-перше, значно розширюється сам предмет дослідження, а це в свою чергу вимагає розширення методологічного інструментарію порівняльного правознавства; по-друге, змінюється підхід до традиційного предмету дослідження: порівняння повинно йти далі, не обмежуватися законом, має охопити судову практику або, кажучи більш узагальнено, усю сферу застосування закону. Слід, таким чином, встановлювати його дійсну значущість, а не обмежуватися аналізом тієї абстрактної ролі, яку йому відводять в тексті закону. Таким чином, порівняльне правознавство, щоб не стати формально-догматичним, потребує освіжаючого «соціологічного джерела». У зв’язку з цим особливого значення набувають такі соціологічно-орієнтовані види порівняння, як вивчення правосвідомості, правозастосовчої діяльності, ролі юридичних професій, а також функціональне порівняння. При цьому для компаративіста важливо використовувати такі соціологічні методи дослідження, як статистика, анкетування і т.і.

Соціологія права в кожній країні стикається переважно з чинним національним правом. Але вона не обмежується лише цим об’єктом та розширює власне коло досліджень, звертаючись до зарубіжного права. Коли соціологія права виходить за національні рамки та вивчає соціальні функції права як такого, вона виступає як порівняльна соціологія права. Її мета – показати загальні та особливі соціальні умови в різних правових системах. При цьому особлива увага приділяється тій ролі, яку в правовому розвитку відіграють економічні, соціальні, культурні умови, етнічні структури, географічні чинники, а також філософські та релігійні погляди.

Теорія позитивного права – це такий напрям правових досліджень, який націлений на встановлення специфічних структурних закономірностей та властивостей права і відповідно з цим виражається у формі теоретичної обробки нормативного матеріалу діючого права та виробленні власних понять і конструкцій. Таким чином, теорія права проявляється в узагальнених категоріях чинного позитивного права. До їх числа входять кодифікація, правотворчість, застосування права, тлумачення права, питання про правовідносини, загальний аналіз правової відповідальності, вчення про систему права і т.д.

Як справедливо зауважив С.С.Алексєєв, у міру розгортання порівняльно-правових досліджень, вивчення різноманітних історичних типів правових систем слід очікувати вироблення й більш широких узагальнюючих категорій, а отже, свого роду «добудови» загальної теорії права. У даному випадку виникає дуже цікава та водночас самостійна проблема співвідношення історичного типу права та основних правових сімей усередині даного типу права. Якщо в загальній теорії держави співвідношення типів і форм держави розроблено досить докладно, то відносно зазначеної проблеми цього поки сказати ще не можна. Теорія права не дає характеристики основних правових сімей. Іншими словами, теорія права надає переважно соціально-економічну та соціально-політичну характеристику типів права без будь-якої розгорнутої юридичної деталізації. У підручниках із загальної теорії держави і права такі правові сім’ї, як романо-германська, англосаксонська або мусульманська, почали розглядатися лише в 90-і роки ХХ ст. Порівняльне правознавство дає характеристику основних правових систем, визначає їх місце та значення на правовій карті світу, вивчає шляхи вирішення загальної соціальної проблеми в різних правових системах – словом, постійно оперує іноземним правовим матеріалом, вивчаючи взаємини правових систем сучасності. Використання матеріалів порівняльно-правових досліджень дозволяє теорії права піднятися на більш високий рівень узагальнень, оперувати новітнім зарубіжним правовим матеріалом.

Історія права вивчає витоки правових явищ, їх генезу, тобто етапи розвитку права у тісному зв’язку з тою чи іншою епохою, еволюцію розвитку права та його сучасний стан, спадкоємність правових явищ у процесі розвитку права. Історія права може носити вузький або широкий характер – від історії одного національного права і його окремих розділів до історії права багатьох народів, загальної історії права. Особливий інтерес являє вивчення історії декількох тісно пов’язаних між собою національних правових систем. У всіх цих та подібних їм випадках неминучий порівняльний підхід до правових явищ – їх порівняння, співвідношення одиничного із загальним та особливим, встановлення закономірностей історичного розвитку правових систем.

Порівняльний метод застосовується в історико-правових дослідженнях у двох формах: у формі одночасного (синхронного) порівняння об’єктів дослідження в минулому, наприклад римського права з правом інших античних держав, та у формі порівняння одного або декількох об’єктів дослідження у різний час (діахронне порівняння) для вирішення тих чи інших проблем. Історичне вивчення права також є досить істотним для подальшого розвитку сучасного права.

З іншого боку, історія права надає різноманітний історико-правовий матеріал для порівняльного правознавства, тому що без пізнання історичного розвитку права неможливо дослідити сучасні правові системи, які значною мірою є продуктом історичних умов, запозичень та взаємовпливів правових систем у минулому. Одним словом, порівняльне правознавство постійно оперує історико-правовим матеріалом.

У сучасну епоху внаслідок наростання інтенсивності інтеграційних процесів та розвитку міжнародного співробітництва посилюється значення міжнародного публічного права. Це, в свою чергу, вимагає вдосконалення методів і методик міжнародно-правових досліджень. У методологічному апараті міжнародного публічного права порівняльний метод займає важливе місце. І навпаки, для порівняльного правознавства як напряму досліджень, досить значимою є міжнародно-правова проблематика.

Порівняльне правознавство забезпечує міжнародне публічне право інструментарієм, який дозволяє вивчити значну кількість його науково-прикладних питань. Порівняльний метод широко застосовується в міжнародному публічному праві, наприклад у процесі дослідження взаємодії міжнародної та внутрішньодержавної правової системи, у випадку уніфікації міжнародних матеріально-правових норм, в процесах формування міжнародно-правових звичаїв і загальних принципів міжнародного публічного права і т.д.

Фахівці з міжнародного приватного права (МПП) у силу специфіки цієї галузі права виявляють великий інтерес до порівняльного правознавства. Дійсно, порівняльне правознавство та МПП тяжіють один до одного. І порівняльне правознавство, і МПП не обмежені рамками однієї національної правової системи, і в цьому сенсі і те й інше спрямовуються на іноземне (закордонне) право.

У методологічному апараті МПП порівняльний метод займає важливе місце, тому що всі системи вирішення колізії закону передбачають застосування в ряді випадків іноземного законодавства. При цьому норми національного права зіставляються з нормами іноземного законодавства.

Одним із можливих результатів порівняльно-правових досліджень в галузі МПП – є уніфікація матеріально-правових або колізійних норм. Така уніфікація може здійснюватися двояким чином: шляхом вироблення однакового акта, який буде сприйнято багатьма державами, або шляхом укладення міжнародного договору. Після того як уніфікація здійснена, виникає проблема однакового тлумачення і застосування уніфікованого права.

Порівняльне правознавство тісно пов’язане і з галузевими юридичними науками. Якщо галузеві юридичні дисципліни значно розширюють проблематику порівняльного правознавства, то останнє надає матеріал галузевим наукам для теоретичних узагальнень на більш високому рівні.

Одним із основних напрямків порівняльного правознавства є дослідження в рамках і на рівні галузевих юридичних наук. Із загального числа компаративістських робіт близько половини присвячено саме галузевій проблематиці.

У даний час порівняльно-правові дослідження в галузевому розрізі широко проводяться не лише цивілістами та процесуалістами, але й представниками так званих публічно-правових наук. Минули ті часи, коли об’єктом порівняльно-правових досліджень були виключно правові інститути приватного права; нині публічне право, зокрема конституційне, зайняло міцне місце і в порівняльному правознавстві.

Виникає запитання: чи можуть галузеві порівняльні дослідження набути відносної самостійності, у результаті якої поряд із галузевими юридичними науками з’являться й галузеві порівняльні дисципліни (наприклад, порівняльне цивільне право, порівняльне конституційне право і т.д.)? Болгарський професор Ж.Стальов вважає, що замість відокремлення галузевих порівняльних досліджень у вигляді окремих правових наук їх слід включити до існуючих правових наук і, на наш погляд, це є правильним. Порівняльно-правові дослідження і на рівні загальної теорії права, і у рамках галузевих наук слід вважати одним із напрямків як загальної теорії права, так і галузевих наук.

Отже, в попередньому викладі ми прагнули розрізнити два аспекти, а саме: що дає порівняльне правознавство для інших наукових напрямів правових досліджень та що дають вони для порівняльного правознавства.

Остаточне питання про статус порівняльного правознавства та його структуру вирішить сам хід розвитку наукової думки. Зазначимо лише одне: будь-який синтез в науці носить, по суті, тимчасовий характер – він виступає підсумком знань певної історичної епохи, а не вічна істина. «Кожне рішення якої-небудь проблеми, у свою чергу є новою проблемою».


2329298226526270.html
2329372692124095.html
    PR.RU™